Три з половиною десятиріччя жахливий терор у СРСР був звичним методом державного управління. Здавалося б, за цей час було винищено всі можливості спротиву тоталітаризму. Однак після смерті Сталіна і потепління внутріполітичного клімату розпочався новий етап національно-визвольної боротьби в Україні.
Варто назвати основні передумови посилення цієї боротьби. Серед них зовнішні передумови: світовий процес деколонізації 50 – 60-х років, антикомуністичні заворушення в країнах так званої народної демократії, а також потужний правозахисний рух, заохочений прийнятою 1948р. Загальною декларацією прав людини.
Хрущовська “відлига” сприяла зародженню руху та появі борців за порятунок нації, її духовності, культури та мови, названих згодом шістдесятниками, а рішуче неприйняття комуністичної ідеології – дисидентами. Ними були переважно представники інтелігенції.
Основними течіями опозиційного руху в Україні другої половини 50 – 80-х років були: самостійницька, яку представляв, зокрема, національно-визвольний рух підпільних груп; національно-культурницька, яку репрезентував рух шістдесятників; правозахисна та рух за свободу совісті (релігійна опозиція).
Більш детально ці питання висвітлені у матеріалах книжкової виставки “Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960 – 1980 рр.”, яка організована в читальному залі соціально-економічної літератури (31 зал, 3-й поверх НТБ).
