Філософія – любов до мудрості, любов до знання
може розглядатися як моральна діяльність у тому разі,
якщо знання саме по собі є добро.
І це рушійна пружина всієї його діяльності.
Сократ
Вершина розвитку давньогрецької філософії датується приблизно від другої половини V до кінця IV ст. до н.е. Сократ (470 – 399 рр. до н.е.) – один із фундаторів діалектики, “філософії людини“ та маєвтики як методу пізнання моральних, правових, політичних понять та процесів і філософії як “науки про дух “. Ніяких творів Сократ після себе не залишив. Свої думки він викладав у бесідах та дискусіях на вулицях, площах, базарах, у майстернях митців і ремісників, на зустрічах з невідомими йому людьми, друзями, опонентами, як правило босим та у жебрацькому одязі. На відміну від своїх попередників, цей мислитель не цікавився питаннями, пов’язаними з природою, а займався виключно етикою і логікою, яку вважав необхідною умовою висвітлення етичних проблем. Мірою всіх речей для Сократа була не суб‘єктивно-випадкова одинична людина, а людина як розумна, мисляча істота, адже в мисленні знаходять своє вираження загальні закони.
Бути нижче самого себе –
це не що інше як невігластво, а бути вище за
самого себе – не що інше як мудрість. Сократ
Фундаментальною здатністю людини він вважав розум, мислення. Саме розум здатний дати вище загальнообов’язкове знання, яке, однак неможливо отримати в готовому вигляді. Людина повинна докласти значних зусиль, щоб здобути його. Сократ вірив, що коли людина знає що є добре, а що погане, то вона ніколи не вчинить зле. Моральне зло йде від незнання. Отже, знання – це джерело морального удосконалення. Тільки знайшовши істину на основі чесного, незалежного діалогу, мислитель давав чітке, але загальне визначення тій чи іншій моральній, правовій або політичній категорії. Завдяки цьому крім “наймудрішого з усіх людей” Сократ набув слави “вчителя істини” і реалізував свій інтелектуальний потенціал на основі встановленого ним правила: “Єдине тільки благо – знання, і єдине тільки зло - невігластво”.
Ні про що не турбуватись,
ні про що не переживати -
значить не жити, а бути
мертвим, адже турбота – рух
душі, а життя – це рух. Де
труд, там і спочинок. Де
турбота, там і радість.
Г. Сковорода
Що є спільного між Сократом і мандрівним філософом Григорієм Сковородою і що різнить їх? Жили вони в різні епохи. Григорія Савовича Сковороду вважають найвидатнішою постаттю у культурному житті України XVIII ст. Ще до його життя про нього складалися легенди як про українського Сократа.
Григорій Савович Сковорода народився 3 грудня 1722 р. в селі Чорнухи Лубенського полку Київського намісництва в сім’ї малоземельного козака. Вчився в Києво-Могилянській академії.
Мислитель, просвітитель, гуманіст, філософ, перекладач і поет. Своє вчення він викладав в усних і письмових “розмовах”, бесідах та оповідях, у численних (до 2-х тисяч) діалогах, трактатах, віршах, байках, піснях, фабулах, притчах, епіграмах, афоризмах, листах, присв’ятах, “книжечках” . Жодного із цих творів за життя мислителя опубліковано не було, а розповсюджували їх у вигляді рукописів сам автор і його прихильники.
Внесок Сковороди в ідеологію вітчизняного праворозуміння і державотворення полягає у розробленні загальних проблем людини, її природи, статуту, щастя, самопізнання, рівності і свободи. Свобода для мислителя “навіть не злото“ , оскільки “проти свободи воно лиш болото” .
Мислитель мріяв про республіку духу вчених Європи і вірив у перемогу добра над злом, у торжество правди і справедливості: “Неправда гнобить і протидіє,але тим дужче бажання боротися з нею”. Для поета “краще голий і правдивий, ніж багатий та беззаконний”.
Як праведник світу Сковорода наголошує, що “послала його істина до милості, а світ до правди”, а якщо не зможе він “нічим любій вітчизні прислужитись,то в усякому разі з усієї сили намагатиметься ні в чому їй не шкодити”.
Сковорода у своїх вченнях постає фундатором народолюбства, його трансформації від “гетьманства” до сповідування любові до простого посполитого, до мужика.
Григорій Сковорода – перший філософ на Русі в точному значенні цього слова. Він, як і Сократ, закликає до самопізнання, а вже звідси – до пізнання навколишнього світу. Але коли Сократ був бунтівником, Сковорода закликає до самовдосконалення. Якщо кожен буде йти цим шляхом,вважав він, світ зміниться.
Філософські погляди Г.Сковороди орієнтували людину на світ, де “всякому городу нрав і права”. Його філософія постійно звернена до природи, суспільних явищ. Розкриваючи філософію серця, започатковану ще в “Слові про Закон та Благодать” Іларіона, Сковорода створив основу для філософської концепції серця П.Юркевича. На його могилі написані його власні слова: “Світ ловив мене, та не піймав”. Будував власне життя на засадах, осяяних правдою, істиною. “Коли дух людини веселий, думки спокійні, серце мирне, - то й усе світле, щасливе, блаженне. Оце є філософія”, - стверджував Сковорода.
Існує істотна відмінність між славетним греком Сократом та українським подвижником Сковородою. На цю різницю вказував свого часу відомий філософ української діаспори ХХст. Микола Шлемкевич, який у праці “Загублена українська людина” писав: “Ми називаємо Сковороду українським Сократом, одначе мусимо добре пам’ятати одне – велику різницю між тими двома моралістами. Сократ проповідь моральної відбудови й очищення виніс на атенські базари і протиставляв її мужньо і одверто панівній тоді софістиці. Він смертю заплатив за свою мужність. Сковорода з своєю правдою жив на затишних пасіках поміщиків, здалека від широких шляхів і їх сутолоки”. Г.Сковорода за влучною характеристикою І Франка, жив на “розграні двох великих епох”. Він був чи не останнім яскравим витвором культури українського бароко. Культура ця “догоріла” повним полум’ям до кінця та враз згасла.
Більш детальну інформацію про творчість Сократа і Г. Сковороди можна почерпнути з літератури, яка розміщена на книжковій виставці в читальному залі соціально-економічної літератури (3-й поверх, 31 зал) під назвою “Сократ і Сковорода: дві епохи, дві долі”.
