Завершення доби Бароко в історії української культури знаменувалося появою чи не найзначнішого в історії філософської думки України вчення, творцем якого був видатний філософ і поет, співак і музикант, байкар і педагог Григорій Сковорода. Народився він 3 грудня 1722 р. в селі Чорнухи Лубенського полку на Полтавщині в козацько-селянській родині. З дитячих років виявляв схильність до літератури та музики.
Здобувши початкову освіту в сільського дячка в рідному селі, наділений неабиякими здібностями Г. Сковорода 1734 р. вступив до Києво-Могилянської академії, яку закінчив аж 1753 р. Навчання тричі переривалося.
Був Григорій Сковорода і співаком придворної капели в Петербурзі, і у складі місії, яку очолював генерал Вишневський з місією до Угорщини. Повернувшись з Угорщини Г. Сковорода викладає поетику в Переяславській семінарії. Працював Григорій Савич і домашнім учителем, і викладав у Харківському Колегіумі. Цей час означено активною поетичною творчістю, розробкою власної філософської та життєвої позиції. З 1769 р. мислитель рішуче відмовляється від будь-яких офіційних посад, обираючи долю мандрівного філософа.
Філософія Григорія Сковороди зосереджується на людинознавчій, етико-гуманістичній проблематиці. Він підносив істинно людське, духовне начало в людині.
Філософія тлумачиться ним як любомудріє, як любов до мудрості. Результатом філософування є не знання, а життя, яке будується відповідно до вимог щастя людського. Досягти загального щастя, підкреслює філософ, можна завдяки працьовитості. ”Хіба не приємно працювати, коли ми народжені для цього?” – запитує Сковорода. Праця дає людині щастя, а суспільству – велику користь.
Український мислитель не тільки осягнув світову культуру свого часу, був обізнаний з найновішими здобутками науки, знав за першоджерелами багато маловідомих, але дуже цінних пам’яток писемності, а й зробив досить помітний внесок у розвиток передової думки людства, проклав шлях передовим ідейним течіям.
Шлях до морального вдосконалення, говорив Сковорода, лежить через науку, освіту, працю.Сковорода сприймав народ так, як сприймав світ та Бога. І зміст його промов, і спосіб подання його, і тон його голосу, і зовнішність, і саме життя промовляли доступною мовою, бо ж говорив він з людьми єдино прийнятною для них мовою – мовою серця. Щирість вимагала безкорисливості, людяності, і Сковорода викладав без платні, не брав грошей за лікування, вимагала простоти – він цурався слави й надмірностей. Щирість – це уособлення правди, і Сковорода викриває гріхи й вади, щирість кличе до чистоти – мислитель чистосердний у вчинках і помислах.
Сенс буття людини, за словами самого філософа, за промовистою логікою його вчинків, полягає в тому, щоби бути джерелом світла і тепла, свідомістю і сумлінням світу, бути перетворником, удосконалювачем та співучасником всього, що відбувається у світі. Німб щирості, яким був осяяний Сковорода, втілює найхарактернішу рису національного характеру українського народу, його соборний ідеал, його живу душу. Нам залишається тільки її сповідувати й стверджувати.
Книжкова виставка “Григорій Сковорода (1722 -1794рр.) – мандрівний поет і вчитель мудрості” розміщена в читальному залі соціально-економічної літератури (кім. 31, 3-й поверх НТБ), матеріал якої цікавий як для викладачів філософії, історії, літературознавців, так і для студентів.
