16 липня виповнюється 105 років від дня народження талановитого поета, прозаїка і публіциста українського зарубіжжя Василя Костянтиновича Барки (справжнє прізвище Очерет) (1908-2003).
Ім'я Василя Барки, що проживав далеко за межами рідної землі (США), про твори якого в діаспорі написано багато критичних та літературознавчих досліджень, для нас, українців на Україні, поступово відкривається. Він прийшов до нашого читача наприкінці 80-х, коли в Україні з’явився друком його всесвітньовідомий роман «Жовтий князь». Нинішні можливості ліквідації "білих плям" у нашій історії, культурі, літературі вселяють надії і на вивчення інших духовних набутків української діаспори.
Його літературна спадщина – це понад 20 книг поезій, романів, повістей, есеїв, перекладів та літературної критики. Читачам Василь Барка відомий завдяки поетичним збіркам «Шляхи» (1930) та «Цехи» (1932), романам «Океан» і «Рай» (1951), повісті «Жовтий князь» (1963), перекладові Шекспірового «Короля Ліра» та «Апокаліпсису», перекладеному для українського видання Біблії. В Німеччині вийшли друком збірки його поезій «Апостоли» і «Білий сніг». Переїхавши до США, поет видав збірки: «Трояндовий роман», «Псалом голубиного поля», «Царство», «Лірник», роман у віршах «Свідок для сонця шестикрилих». Василь Барка знаний і як драматург (п’єса «Господар міста», драматична поема «Кавказ»), і як автор критичних есе «Хліборобський Орфей, або Клярнетизм», «Правда Кобзаря», а також двох збірок статей «Жайворонкові джерела», «Земля садівничих», «Вершник неба».
Лауреат міжнародної премії Фундації Антоновичів (США).
Ім’я Василя Барки, його літературна творчість, яка може бути гордістю будь-якої із світових культур, прийшли в Україну тільки після проголошення її незалежності.
Увазі наших користувачів пропонуємо статтю про Василя Барку літературознавця, доктора філософських наук Євгена Сверстюка.
ПОЕТ, ФІЛОСОФ, САМІТНИК
Поет, філософ, самітник, він виділяється серед найталановитіших українських письменників на еміграції і своїм способом життя, і своїм прямуванням. Подібно до Сковороди, Гоголя, Шевченка, він не залишить по собі спадщини, крім рукописів...
У прямуванні Василь Барка теж самітник: він успадкував сковородинську духовну дорогу і не сходив з неї, бо з цієї дороги справжні не сходять. Християнський мислитель, християнський поет, він завжди йшов неухильно своєю дорогою, і там було дуже мало супутників. Чомусь жорстка хвиля духовного відпливу змила з цієї заповітної дороги всі сили української літератури – і тих, кому призначено було кинути творчі сили на виживання, і тих, кому судилось загинути в повені терору, і тих, кого доля розкидала по світах. «Утопити Барку» – жартували ті, кого викинуло на той берег. Але чомусь жодному не спало на думку, крім жартів, йти з Баркою тією заповітною вузькою дорогою... На цій дорозі пильна радянська критика зафіксувала появу поета Барки в статті «Проти вилазки класового ворога в поезії».
Несумісність християнського світосприйняття з марксистським світоглядом настільки органічна, що її видно в усьому. В його поетичних збірках «Океан», в чотирьох книжках поезій «Свідок», навіть у романі «Жовтий князь» не знайдете творів політично акцентованих. Але свідчення Василя Барки про свою епоху убивчі вже тому, що вони не лжесвідчення, а чесна правда, книжка «Правда Кобзаря» – це захист Шевченка від повені більшовицької фальсифікації.
Василь Барка – автор визнаний. Його романи видавало відоме французьке видавництво «Галлімар». Його твори повільно повертаються в Україну – йдуть без спонсорів, без популяризаторів. Але читач в Україні передчуває: пора Барки наближується. Бо в нинішньому духовному пробудженні бракує передусім мудрого і просвітленого правдивого слова Василя Барки.
